Самокур`єри

Дата публикации: 8-12-2012
Самокур`єриОсінь, навіть така рекордно тепла, наврядчи була створена космічними програмістами заради оптимізму. Осінь створена для сірості, котра розбавляється хіба що солодкими спогадами, поцілунками, чи твоїм Днем народження. Хоча яка з тебе весела людина, якщо ти народився восени? Жарт, звісно ж.

Самотність - явище суто інтимне. Вона, як життєво необхідні органи, має завжди функціонувати. Нехай всередині, непомітно для більшості людей, але функціонувати, пульсуючи, скорочуючись та розганяючи по тілу ледь теплі думки про наближення самотності абсолютної, невблаганної. Тої самотності, коли доведеться єднатись лише з власним охололим тілом та дерев’яною коробкою. Лежати з заплющеними очима, ні на ЩО не реагуючи, ні на КОГО не реагуючи, навіть на самого себе. То і є, мабуть, найважче, залишаючись наодинці не реагувати на власну присутність. Саме за такими відчуттями женуться пост-растамани двадцять першого сторіччя, але навряд чи зрадіють, коли доженуть, і навіть обженуть цю саму а-іднетифікацію.

Самотність для мене  - найбільш страшна, коли вона визирає з очей інших людей. Коли приречені очі перехожих виказують їх страх перед відчуженням. Відчуженням тих самих, пересаджених їм нещодавно, життєво необхідних органів комунікації. З моєю ж самотністю в мене вже досить довгий період діє контракт. Ми з нею добре ладимо  і працюємо одне на одного. Теплі робочі стосунки партнерів.

Коли поруч зі мною йде людина, ніби виплюнута соціумом, від якої ніби відхрестилося людство, людина, котра звикла до егоїзму, але лише через те, що в неї вибору іншого немає. Себто спілкуватись більше-то і ні з ким, окрім власних демонів та голосів в черепній коробці. Власних діагнозів та розладів, психічних захворювань та дитячих травм.

Самокур`єриЖиття іноді викидає на берег такі от стомлені тіла старих немічних піратів. В потяганих светрах мутних депресивних кольорів з високими комірцями, зі слідами жінок, котрі давно вже пішли з їхнього – піратів себто – життя, але все ж залишили по собі спогади, нехай і в вигляді довгих, так само самотніх, як і власник светра, волосин. З поліетиленовими пакетами супермаркетів, котрі сповіщають про давно вже мертві знижки і давно відпиті та навіть відспівані свята. Мене завжди дивувало, чим можуть бути набиті подібні пакети? Навряд чи їх власники збирались переправлятись чи емігрувати на пошуки щастя та блаженства саме з цими синтетичними пакунками. Такі пакети напевне бережуть якісь ритуальні речі. Якісь предмети фетишизму – некомпактні талісмани для потаємних магічних дійств. Якісь пляшки, шматки пуховиків, шапки, та, обов’язково, книги. Куди без книг? Нормальній людині – нікуди, а такій, покинутій людством, так вже точно. Декілька десятиліть тому психи завжди знаходили собі притулок серед літератури – наукової, художньої, навчальної, серед героїв романів та серед пластмасових термінів, вигаданих ученими. Сьогодні більшість психів сидить в інтернеті, і досить вільно пересувається його безкрайніми просторами, без Шенгену та навіть закордонного паспорту. Просто нелегально стрибаючи з одного порносайту на сайт інший, для любителів суїцидів чи кастрування кошенят. Психам вже не потрібні бібліотеки та доступ до вибухівки, їм достатньо вишукати сайт ненависної йому соціальної групи, та залишити їм провокаційний коментар. На цьому його радикальні та революційні дії завершуються. Зазвичай. Але я не про те. Я про живих. Про самотність досить пасивну і зовсім вже не агресивну. Але така, мабуть, ще гірша. Самотність латентна. Така, котра в’їдається в життя, нехай і не в наше, не в Моє, але кружляє десь поруч, і косить людей один за одним, збиваючи з ніг та кидаючи у прірви чисто слов’янських медитацій з пляшкою горілки. Один за одним. Ніякої тобі братської могили самотності.

Важко, скажеш ти, залишатись одним серед семи мільярдів одинаків, і не зупинитись поглядами з кимось з них. Та в тому-то й річ, що одне діло зупинитись, і зовсім інше зійтись. Ми от, атоми Всесвіту, літаємо, стикаючись одне з одним, розбиваючи лоба, коліна і серця, але не зупиняємось. Тому, що зупинитись – значить … Сам знаєш.

Смерть твоя – невелика втрата,

просто змінюється оператор,

й повільно зникають вхідні дзвінки. – С.Жадан.

Але досить про смерті. Ми всі живі, принаймні доки читаємо цей текст. Принаймні я зараз точно живий. Ніякої тобі містики чи вордівських месседжів з потойбіччя. Я живий, і зараз пишу.

Мене завжди дивували люди, котрі ходять парами. От як вони натрапляли один на одного? Як зустрілись? Як вперше зіткнулись руками, і як вперше поцілувались. Як взагалі люди, які не здаються тобі привабливими, а то й просто симпатичними, можуть бути разом? Що за сили на них діють? Звикання до відчуття плеча поруч, можливо відчуття тепла сусіднього тіла в постелях. Страх? Вони ж усі, колись одинаки, без єдиної надії, а може й просто думки, йшли вперед, і все. Йшли, йшли і йшли, доки не наткнулись. Можливо, ось вона істина – просто йти вперед. Не бігти, і не повзти назустріч чомусь. Просто йти, переступаючи перешкоди, обходячи стовпи та смітники. Тим паче, що надворі осінь, і ще гріє тепло. Доки ще висить листя на деревах, доки токсичні дощі не залили нашу карму кислотами.

 Треба йти.

                                                

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
         
 
«    Февраль     »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728 
 
 

 
«Весна-2018»
 ...
День закоханих у палац ...
   Наближається романтичний та чарівний день – День всіх закоханих! &nb...
Де у Нікополі святкува ...
...
Свято Колодія
 Дата, час: 18 лютого, 14.00   Місце: Європейська площа ...
Звітний концерт ансам ...
 ...
В марте для никопольча ...
 17 марта в нашем городе состоится юбилейный концерт к 50-летию и 30-лети...
Експериментальний прое ...
 ...
 
 
  • Администратор
  • DanielDob
  • Black_Fox
  • Надія Ткаченко
  • Администратор
  • Администратор
 
 

 

 

 
Сейчас на сайте: 8
Гостей: 7

Пользователи: 

- отсутствуют

Роботы: 


 Последние посетители: 

 
Все права защищены © Никополь ART 2009-2016