Мы в телеграм

Последние новости Никополя, Марганца, Покрова. Город Никополь, Марганец, Покров - на NikopolNews. Останні новини Нікополя, Покрова, Марганця. Нікополь, Покров, Марганец - на NikopolNews.

 
   
   
   
   
   
   
    
 
    
  
  
  
  
  
       

Малость про український характер

Дата публикации: 13-10-2019


У кожного своя «мала батьківщина». У когось - це тиха і затишна вуличка, яку повертає нам пам’ять нашого дитинства. А у когось, - пам’ятник Богдану у Києві, чи Стрийський парк Львова, а може і чарівні смереки карпатських перевалів…
А у мене - це дніпровські кручі у стародавнього села Капулівка. Тому селі, яке, з незапам’ятних часів, розкидало свої затишні хатинки, на правому березі Дніпра. Того села, котре є, мабуть, одним з найстаріших козацьких поселень Нікопольщини. Того поселення, яке з'явилася разом з утворенням Чортомлицької Січі . А скоріш за все, і ще раніше…
Ось така у мене, мала батьківщина… Але Мала Батьківщина, це не тільки куточок чарівної України. Мала батьківщина – це земля мого дитинства, місто мого народження! Це та рідна земля моя, яка і подарувала мені свою силу, а з нею… і життя.
Мне пощастило з місцем мого народження! Бо кожний клаптик цієї благословенної українській землі, ввібрав в собі пам’ять волелюбної козацької вольниці. А навпроти нашої хати, був старий меморіальний комплекс, славетного кошового отамана Війська Запорожського - Івана Сірка.
Ось чому я і сміюся, коли кажу, що виросла на могилі Сірка… Бо коли я була ще маленькою дівчинкою, то лазила я на тому могильному камені, з надписами запорізьких козаків.
Славетне то місце. Там і зараз встановлений пам'ятний знак. Звичайно, багато дніпровської водиці утекло з тієї пори, у Чорне море. Як і багато чого змінилося і у нашому житті. А козацька могила перенесена на степовий курган, звідки і дивиться тепер кошовий отаман і на рідний степ, і на крутояри Дніпра…
Так, славетна наша земля, і, як казав мій дідусь, справжній козак, по волі, тай по духу козак…що провів 10 років у сталінських таборах.
– Запам’ятай, онука, у нас кожний зберігає у своїй хатинці козацьку шаблю… і ніщо не виб’є з нашої вільної душі, козацького волелюбного духу!
Але дідусь, після повернення з таборів, дуже хворів, переніс інсульт і не зміг мені багато розповісти, про своє життя, про наші козацькі коріння. Тато! Ось, хто мені все розповідав. Ось від кого, я уперше дізналась, про славетних Лицарів – Запорожців. З малече, я пам’ятаю розповіді мого татка, про козацьку давнину.
Мій тато - Шевченко Микола Григорович і прищепив мені, якщо так можна мовити, любов до України... Тато, дуже рано почав читати мені українські книжки, правильні книжки. Книжки про нашу славетну Україну. А ще, вин любив розповідати мені про мого діда, про наш славетний козачий рід…
А моя бабця – ще та козачка, часто співала мені українських пісень. Ось и зараз, тільки заплющу очі… і бачу, як зберуться біля нашої хатинки, ввечері, отакі ж, як і вона бабусі… та співають, співають улюблених пісень…
А бабуся заспівує свою улюблену:


За туманом нічого не видно,
Тільки видно дуба зеленого,
Під тим дубом криниця стояла,
Там дівчина воду набирала…

А я слухаю... підспівую... А потім, мені ще стілець ставлять, щоб і я заспівала. Ось тоді, і я заспівувала…


Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає,
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.

А я молода дівчина,
Та й горя зазнала,
Вечороньки не доїла, |
Нічки не доспала…


Завдяки бабусі, я дуже багато пісень знаю. И скільки себе пам’ятаю, завжди спиваю… Бо в улюбленій пісні, все наше життя! Бо стародавні українські пісні - це душа мого народу!

Як тут не згадати нашого Кобзаря…


"Тільки ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, -
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люди, наша слава,
Слава України!"


А ще татко, розповідав мені про чарівну жінку, Марію Ростиславівну Капніс. Кожний школяр мого покоління пам’ятав цю актрису за роллю Графині, у фільмі « Бронзовий птах» . Але, нажаль, мало хто знає про те, що родина Капніс – Байдак походить від отамана Івана Сірка.
Як і затерлося у пам’яті людської і те, що буваючи проїздом у нашому селі, Марія Ростиславівна, завжди зупинялась на відпочинок у хатинці нашого краєзнавця, Леоніда Федоровича Бурди, знавця старовини козацької. І мабуть вже ніхто і не згадає тепер, що ця дивовижна жінка, пройшовши терени гулагівських таборів, зберегла і почуття людської гідності, і віри в людей…
- Усі українські жінки – у чомусь і відьмачки,- сміявся мий татко, лукаво примруживши ліве око своє… - І тому є багато прикладів! - нагадував мені мій тато. - Це і Княгиня Ольга, і донька київського князя Ярослава Мудрого, Анна Ярославівна – королева Франції. І Анастасія Лісовська, котру усі ми знаємо, як Роксолану!
Так, українська жінка – чарівна жінка! Вона, як і сама наша Ненька -Україна: - мила і привітна, скромна і трохи мрійлива. Природна грація, вишуканий смак, витонченість в почуттях – все це українка…
Це і Соломія Крушельницька, співати з котрою на одній сцені вважали за честь і Енріко Карузо, і Федір Шаляпін. А ще Лариса Косач-Квітка, славнозвісна – Леся Українка!


Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.


Мабудь нема українця, котрий не пам’ятав би цих строк… Коли я була малеча, більшість моїх друзів та сусідів, спілкувались українською мовою. Деякі росйіською, а хтось і суржиком… А коли я до школи засобиралась, то мої, мамо та татко, переїхали до Нікополя. Звичайно, пішла я в руськомовну школу, бо другої, поруч з домом і не було. Та й особливо, й не шанувала радянська влада нашу мову. Звичайно, українську мову ми вивчали, але все спілкування, тільки російською. Потім, я студентка інституту у Дніпропертовську. Ні про яку українську мову, в інституті, мови тоді не йшло.
Ось чому моя українська – це мій свідомий вибір! Вибір, зроблений вже в доволі зрілому віці… Ось чому, коли моя старша донечка, Анастасія, пішла до школи, то пішла вона в україномовний клас. В один із перших, тоді створених україномовних класів у нашому місті.
Треба додати, що це був не тільки мій вибір! Анастасія теж, бажала вчитися тільки в українській школі. А потім, Катруся, моя друга донечка, теж почала вивчати рідну мову. З тієї пори, я з ними і спілкуюсь, лише рідною мовою. А коли доньки дорослішали, то звичайно, навчання в Київському університеті – тільки рідною мовою. Ось так і повернула я собі з доньками, рідну мову…
- А ще українка – це берегиня і рідного дому, і доли козацької! – нагадував мені друг мого татка, Володимир Іванович Соломаха, чий козачий рід тягнувся ще від того козака Соломахи, що був джурою у славетного Сірка.
Як знати, можливо усі ці розповіді мого татка та бабусі. Вспомини старих, сивочубих козаків, друзів моїх батьків і були тими першими уроками, моєї любові до України. Уроками, котрі я і запам’ятала, на усе своє життя… Уроками, залік за котрими, мені прийшлося здавати заздалегідь, набагато пізніше…
Та чи могла я, тоді, ще маленька дівчинка, і в думках мріяти, що вже у своєму зрілому віці, будучи матір’ю двох дорослих доньок, мені і самій знадобиться повстати перед ще одним вибором: - мовчки прийняти те свавілля, котре коїться на моїй землі, чи прийнявши Майдан Незалежності, підтримати Революцію Гідності…
Майдан. Славетна сторінка нашого сьогоденного життя! А потім, добровольчі батальйони пішли на фронт. У чому стояли на Майдані, у тому і пішли. У кросівках та джинсах… І ніяких бронежилетів та касок, у хлопців тоді не було... А єдиною їх зброєю, була палка любов до України. Любов до нашої козацької волелюбності.
Мабуть, як би була чоловіком - теж пішла… За мову, за ідентичність, за непокірність і незламний український характер, за Капулівку…за рідні Панські Кручі!
Ось чому і не було переді мною тяжкого вибору. Як і не було переді мною питання, що мені тепер робити. Ворог прийшов на мою землю. Злий, безжалісний ворог. На мою рідну Україну прийшов.
А Україна – це я! Як і Берегиня своєї родини і землі рідної,- це теж я. А, якщо це так, то треба хлопців, захисників наших, підтримувати. Їжа, теплі речі, знаряддя…
По - перше, з хати все винесла, потім по друзям, по знайомим бігала за допомогою… а, з часом, ще й дівчаток таких самих знайшла…Ось так і почалась моя волонтерська діяльність… А пересічні громадяни дивились на усі ті наші турботи… хтось з жалістю, хтось з повагою, а хтось і з прихованою у глибинці своєї душі – лютою ненавистю.
Так, так! Ненавистю…На жаль, процес вибору між минулим і майбутнім, процес між становленням, - я був… і - я буду…, не відбудовується без певних втрат, адже перш, ніж щось отримати, нам потрібно чимось поступитися, від чогось відмовитися … А, у багатьох людей, жах втратити те зручно - звичне, що було у минулому, настільки великий, що вони відмовляються від кроку уперед. Відмовляються від кроку до тієї мети, котру насправді, ми прагнемо побачити усією своєю душею! А зазвичай, люди готові відмовлятися – і від кроку, до свого майбутнього щастя.
Як не прикро, але це так! Цей процес вибору, може тривати доволі довго... Іноді роками, людина знаходиться в емоційній напрузі... у такому собі вічному зневодненні, і це губить її. Але, уся річ у тому, що усім нам було потрібно робити вибір... Робити вибір між страхом неволі і любові до волі. Любов, як довіра Долі... І я обрала Любов.
А усіх тих, хто обрав страх, я не засуджую. Для мене вони назавжди перестали існувати. Та і, чи можливо було, тоді їх засуджувати за цей страх, коли ми і самі, не усе розуміли. Тоді, ми ще і не здогадувались, які потужні сили були кинуті Путіним на розгойдування ситуації в Україні. Тієї України, що відроджувалася! Незалежній України. Вільній України. України - котра у нього, як кістка посеред горла...
А потім втрата Криму. Російське ембарго на український експорт, поспіль, загарбування промислових районів Донбасу. Тисячі біженців і вимушених переселенців. І на убогість, що настала в результаті цього, накладається спецоперація у медіа і соціальних мережах, по формуванню у нашого населення, образу нашого Майдану Гідності, як головного ворога України.
І це був ще один фронт, а усе завдяки тому, що нам, як лялькам - маріонеткам, вміло маніпулюючи із Кремля, почали розповідати байки, про неспроможність української влади керувати країною. Про неспроможність української армії, захищати свої кордони. Про нездатність українців, самостійно вирішувати свою долю… Так, Путін, безумовно, досяг успіху у своїх спецопераціях...
І тоді я теж взялась за перо. В соціальних мережах, я розповідала про те, як усі ми боремося з ворогом. Як допомагаємо нашій владі, зупинити цю кремлівську навалу… Прочитайте те, що я тоді писала… І Ви побачите Моє обличчя. Мою Душу. Мій настрій. Моє відношення до життя і людей… А може, ви і відчуєте, які у мене життєві цінності і який у мене світогляд… У мені, української жіночці і у моєї української влади…
А ти, шановний мій друже, що читає оці мої строки… Ніколи раніше не замислювався, що будь яка влада, - це ще і дзеркало, яке стоїть перед тобою, переді мною, перед усім українським народом. І дзеркало це - не є кривим дзеркалом, в якому ти бачиш огидну потвору. Але, це і не косметичне дзеркальце, в якому ти завжди побачиш лиш те, що бажаєш побачити.
Дзеркало це, дуже - дуже прозоре дзеркало. І бачиш ти в ньому, тільки себе… Ось чому всі ті, хто вигукує - "Влада наша погана…!», - власне кажучи, жаліються не на владу. А жаліються вони, більш всього, на самих себе…
Жаліються, ох як жаліються! Забуваючи, при найми, про те, що свободолюбність козацької душі – це і є набір тих головних вад, нашого національного характеру, які і роблять нас українською нацією. Роблять нас українцями не по паспорту та місту оселі, а по душі…
А ще, це дзеркало, нам потрібно своєчасно мити і вимивати! Вимивати від криводушних чиновників та можновладців, котрі підспівували, та продовжують підспівувати, своїм кремлівським хазяям…
Ось чому, нам потрібно, вичищати це дзеркало, від всяк денних підлабузників, що паплюжать и ганьблять нашу Неньку Україну…
А ось тепер, любий мій читачу, давай разом і подивимося, на нашого сучасного співвітчизника. А подивившись, і надамо йому, усіх тих рис характеру, котрі нам бажано побачити, і у своєму дзеркалі. Котрі ми залюбки, побачити бажаємо у наших товаришах, у друзях, у кожному українці…
З чого почнемо? Мабуть з освіти, бо неграмотна людина, це і є те сіромашне бидло, котрим любий панок, залюбки управляти буде. Ну, а якщо прагнення до знання у тебе вже є, то і інші риси українського характеру незабаром проявляться….
Перш за все - це вольовий характер, витримка, життєва мудрість, досвід у своєї робітничій справі, а може и в бізнесі. А ще - досвід у людських стосунках, в політиці, в хитросплетінні міжнародних відносин. Це і незаплямованість, в сумнівних угодах та справах.
І, звичайно, реалізованість у матеріальному та життєвому плані, фінансова незалежність, наявність вірних, не здатність на підлість, друзів. Наявність надійної команди товаришів - однодумців. А ще патріотизм! Патріотизм не на словах, тай у думках, а патріотизм у справах. І обов’язково - гарна сім’я.
І тільки той народ, у якого ці риси, є національними рисами характеру, і є життєздатною нацією. Бо тільки спілкуючись з такими людьми, ти і сам насичуєшся душевністю, добром, оптимізмом! И завдяки цьому, отримуєш знання і переймаєш досвід.
Ось тепер, і відповіси мені, любий мій читачу, – а кого, із твоїх друзів та знайомих, ти упізнав у цьому образі? Якщо зволікаєш з відповіддю, я тобі допоможу!
Багатьох з наших сучасних політиків, ти тут ніколи не упізнаєш! Може, когось із сусідньої держави упізнав? Що, не знаходиш? А тому, що і у Путина цих рис не має… і усі його поплічники їх не мають… Тому і лють, тому і ненависть… Тому і зневага до всього світлого, доброго, життєздатного… бо рис цих, він не має…
А Порошенко має! Так, так - наш президент. Перший наш президент, Петро Порошенко, котрий має усі ці риси у своєму характері… На таких людях завжди трималась Україна! Бо це - соль землі. Таким був і Іван Сірко, і славетні лицарі - запорожці. І усі ті хлопці та дівчата, які вийшли на Майдан. Усі ті бійці добровольчих батальйонів, які зупинили путінську навалу, усі … живі та загиблі. І доки ми будемо стояти в єдиному строю - на ланах України, буде колоситися хліб, а в кожний родині панувати любов та злагода. Бо Україна, це не тільки лани широкополі, і Дніпро, і кручі… Бо Україна - це Я, Україна це Ти, Україна - це Ми…
На жаль сьогодні, нова президентська команда, бажає замиритися з Путіним, на умовах нашого ворога… От і вчора, зустріла я приятеля, який дивується моєї принциповій позиції, який каже мені: - …треба жити далі, у мирі і злагоді... От тільки як поясніть він свої слова, тим дітям, які залишились без батька, що воював зі зброєю у руках на сході нашої країни,та загинув від російської кулі…? А може, мій знайомий, тільки тоді і прозріє, коли якутський тракторист, викине його родину, геть на сміття, з його власного будиночка? Так, так, з твого гарного, лагідного будиночка, котрий ти відбудовував всі ці п’ять років, поки ми воювали за нашу незалежність! От тільки, занадто пізно буде тоді, комусь на це жалітись… Тому що, до біса, російському окупанту і мінські угоди і формула штайнмайера… Бо йому сподобався твій будиночок, твій садочок… На жаль сьогодні, багато людей, не можуть, а мабуть і не бажають, цього розуміти…
А для того, щоб і зі мною, і з тобою, мій любий друже, такого лиха не скоїлось, сьогодні я на війні… Так, я на війні, шановні! Я на війні з самого її початку як волонтер, як громадянин, як жінка, як мати. Зараз я боєць інформаційного фронту! Це не легко, повірте. Це виснажує. А інколи, отримуєш контузію і приходиться відновляти сили... Але! Потрібно відвойовувати свій український простір щодня: міліметр за міліметром; людину за людиною переконувати або, принаймні, сіяти сумнів на її хибні переконання.
І я, у котре, гучно наголошую для тих, хто пропонує жити далі, у мирі та дружбі з ворогом - попри все:
- Я Україною не торгую! Я не можу спілкуватись з тими недалекоглядними, які не готові воювати за свою Україну! Я не можу вам донести мій біль та обурення вашим вчинком. Я хочу взяти кожного за барки і просто прокричати: - що ж ти наробив, своєю галочкою у бюлетені або її відсутністю?!
Я молюся за нашу Україну... Я терпляча. Одне, що мене тішить – це те, що проти російського окупанта, ми будемо битись разом. Бо не всі мої сусіди, шанувальники комедій і ходячі шлунки… Сьогодні громада мого міста, сказало капітуляції тверде - НІ! Добре діло, а що далі?
- Люди добрі! Набридло гратись у толерантність, коли на кону наша державність… коли наша місцева влада публічно не виказує своєї позиції. А деякі люди, лише гойдають наш човен!
Але ж, у Нікополі понад 2000 ветеранів АТО і купа волонтерів… котрі знають, котрі не з чуток знають, що таке руський мир! Додайте сюди свідомих людей, щирих серцем українців, які, незамиленим оком, бачать реальність загрози. Набереться народу! От вже й громада!
І останнє, що я хочу сказати тобі, шановний мій читачу:

- Вибору у нас нема… Або ми стаємо громадянським суспільством, з чітким усвідомленням своїх обов’язків і правом захищати незалежність нашої неньки – України..., або ми станемо рабами, тепер вже назавжди! Тож, от кожного з нас, любі друзі мої, сьогодні залежить – якою завтра буде і наша країна, і наша мала батьківщина. Яким завтра буде, наш Український Характер…


Виктория Шевченко. Олег Ольгин.


Читайте також: Лидия Ковальчук-философская лирика


                                                

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
         
 
«    Ноябрь 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
 
 

 
Стала відома програма святкування ювіл ...
...
На Нікопольщині відбудеться святкуванн ...
...
Куда пойти в Никополе на выходных?
...
День Червоногригорівської об\'єднаної ...
...
Стало відомо, коли проведуть обласний ...
...
 
 
  • Администратор 19.12.2016
    Новорічні святкування (1) / 0
    Администратор-фото
    21 грудня вистав у КЗ "НКДЦ" не буде. За детальнішою інформацією звертайтесь по телефону -  5-15-86
  • DanielDob 04.11.2016
    Никопольская молодежь отм ... (1) / 0
    DanielDob-фото
    5:1 (1:0, 0:1, 4:0). (14-, 54 ), (50), (59) . 32- . , 5 ,
  • Black_Fox 19.05.2016
    Хортинг – казачьи традиц ... (1) / 5
    Black_Fox-фото
    Никопольчане - призеры турнира
  • Надія Ткаченко 02.02.2016
    Алина Николаева- реп (1) / 20
    Надія Ткаченко-фото
    Молодчинка, Алиночка! :) Горжусь своей ученицей!
  • Администратор 22.01.2016
    У Нікополі без вісті проп ... (1) / 0
    Администратор-фото
    Нікопольський відділ поліції висловлює глибоку вдячність усім небайдужим нікопольцям, які відгукнулися на оголошення щодо зниклої 21 січня дівчинки. Завдяки пильності громадян її вдалося знайти вже на наступний день.
  • Администратор 06.01.2016
    Чайка-Любовная лирика (1) / 0
    Администратор-фото
    3 января 2016-го внезапно остановилось сердце поэтессы Ларисы Крикуненко(Чайка). Эта смерть стала полной неожиданностью для близких, родных, друзей и знакомых Ларисы Николаевны, ведь она вела активную общественную жизнь, постоянно проводила творческие встречи, где читала свои волшебные стихи и исполняла песни под бандуру и гитару. Будучи на пен ...
  • Администратор 08.12.2015
    Допоможіть врятувати житт ... (3) / 0
    Администратор-фото
    8 грудня 2015р. в обласній лікарні ім. Мечникова зупинилося сердце, ще одного нікопольського героя - Лацмана Анатолія Івановича.

  • Nadia 06.12.2015
    Допоможіть врятувати житт ... (3) / 0
    Nadia-фото
    Всем спасибо за поддержку и помощь!!! Состояние папы немного ухудшилось из-за пневмонии, кома уже 16 дней((( Еще мой "Герой" получил медаль
  • Nadia 01.12.2015
    Допоможіть врятувати житт ... (3) / 0
    Nadia-фото
    11 дней комы, н ...
  • Администратор 23.06.2015
    Нікополь зустрічав учасни ... (2) / 0
    Администратор-фото
    илья))),
    Вот ссылка на новости горисполкома,где есть репортаж о турнире.
    https://www.youtube.com/watch?v=IZFqcySUtQQ
 
 

 

 

 
 
Все права защищены © Никополь ART 2009-2019