Мы в телеграм

Последние новости Никополя, Марганца, Покрова. Город Никополь, Марганец, Покров - на NikopolNews. Останні новини Нікополя, Покрова, Марганця. Нікополь, Покров, Марганец - на NikopolNews.

 
   
   
   
   
   
   
    
 
    
  
  
  
  
  
       

На спомин... і мертвим і живим...

Дата публикации: 12-01-2020


КОЗАК ПЛАТИТЬ СЛЬОЗАМИ СВОЇХ РІДНИХ, ЗА ПОСМІШКУ НАШИХ ДІТЕЙ.

... Я почув ці слова, від свого комбата, 12 лютого п’ятнадцятого року. В той день, ми проводжали, на батьківщину, Саньку, з позивним - Бандера. Санька народився на Львівщині. Туди він і повернувся. Повернувся вантажем 200… Коли ми з ним прощалися, комбат так і сказав: - Сумно це, але така наша козацька доля… Козак платить сльозами своїх рідних, за посмішку наших дітей…
Я на все життя запам’ятав той бій. Після того, як решта нашої мінометної батареї, залишила Піски, місяць відпочинку, і ось, ми знову йдемо до донецького Аеропорту. Тепер місце нашого розташування, невеличке поселення Водяне. Бачу як Піски горять, со Спартака, їх бойовики, «Градами» накривають. Накривають мої колишні позиції… А я знову готую до бою свого міномета… і знову бої… Тепер ми допомагаємо "Муравейнику," будівлі, в котрій наші хлопці оборону тримають, після втрати термінала…
І ось, дванадцяте лютого. В той день, наша батарея працювала, по Спартаку. Коли слухаю, по рації повідомлення: - У Вікінга, пряме влучання…. А далі голос Вікінга: – У мене три трьохсотих, мабуть один двохсотий…
Я залишаю замість себе, Сергія за старшого, а сам, скоріш до Вікінга… Поки біг, декілька разів падав. Добре тоді бойовики по нам працювали… Добіг на позицію, два бійця з пораненням, хлопці їм допомагають рани перев’язати. А Вікінг кричить мені: - допоможи Бандеру зняти з міномета…
Підіймаємо ми Саньку, а я бачу, що вже і пізно… Ніколи не забуду його погляд у небо… Серце ще б’ється… Санька все бачить і чує… Хлопці з Правого Сектора підскочили, забрали його на машину і до медиків. Лікарі боролись за Саньку хвилин сорок…все даремно, велика кровотеча… А Вікінг на одинці, продовжував готувати свій міномет до бою…
Хтось мабуть, нагадає мені, що війни без втрат не буває. Нажаль, це так… А мене, Господь оберіг. Втім, як оберігав, по різному бувало. Мінометник, частіш за все, на закритих позиціях стоїть. З автомата його не дістати! Та й снайперу ворожому, до нас тяжко підібратися… А ось від ворожої артилерії, нам часом, скрутно приходилось. І мінами нас обсипали, і Гради, по нам працювали, і артілерія…
За рік війни, у мене три контузії. Нічого, відлежався і знову воював. Це вже після демобілізації, до лікарів звертатись доводилося. В Дніпрі, у військовому шпиталі лікувався. Але все це, після моєї війни було. А коли ти свій міномет до бою готуєш… о лікарях нема часу мріяти…
Та і не один я такий… Хлопці наші, свого життя не жаліли, а от своїх рідних, від усяких хвилювань берегли… Бувало, після бою послухаєш, як хтось з моїх бійців, по телефону, з рідними розмовляє… так на курорті живемо! І свіже повітря, і до крамнички декілька кроків… День тихий і лагідний… Увесь час відпочиваємо...
І це нічого, що вся садиба, воронками від мін переорана…а у крамниці даху немає, бо декілька тижнів, як згорів... А відпочинок - так, є відпочинок, з трьох годин ночі і до обіду … А потім, як тільки сонечко на вечір, бойовики, знову починають, гатити по нам, з кулеметів. Знову починають нашу оборону перевіряти, і так, всю ніч…
Я й сам, коли додому дзвонив, зазвичай, розповідав, що стоїмо ми на військовому полігоні, інколи пострілюємо, але це учбові заняття… Навколо мене степ, свіже повітря, відпочинок! Як то в армії кажуть, все за військовим статутом - солдат спить, служба йде…
А спалився я, 18 вересня. Тяжкий тоді день був. Бойовики, як скажені… Атака і знов атака. Ми тоді весь день, нашу піхоту підтримували. Гарно ми тоді воювали. Навчилися вже ми прицільно влучати. Менш хвилини на залп витрачали… А в двобою з ворогом і хвилинка важна… Тут часу на відпочинок не має… Тут треба, як найшвидше, ворога свого знешкодити, інакше, він тебе сам знешкодить…
Так от, відпрацьовуємо ми, двома мінометами, по ворожої піхоті, яка нас постійно атакує... Я керую мінометним вогнем. Десь у бойовиків, чути вибухи наших мін… Бойовики теж, склавши руки не сидять… Шум, гам, кулі літають… Десь чути кулеметні черги. Постріли з ворожих гармат… Як і належить, я теж команди подаю, а буває що і міцне прислів'я, вставиш…
І ось, бій затихати почав. Невеличкий перепочинок. А у мене, таке почуття, що хтось вже дуже давно і ретельно, за мною слідкує. Не те що слідкує, а дивиться на мене, і рота з подиву, закрити не може… Я себе по кишеням – хлоп, хлоп… думав цигарку дістати… а виймаю з кишені, свого телефона. А він працює… Я на дісплей дивлюсь, і бачу, що мій телефон, вже невідомо котрий час, моя мама слухає… І не тільки слухає… а від подиву, мабуть і рота закрити не може… Скоріш за все, коли бій тривав, я випадково на кнопку нажав і виклик телефонний пішов… Ну що мені робити! Беру слухалку, а у матусі голос такий здивований…
- Сашко… а ти де?
- Та в Пісках я…- відповідаю я своєї неньці. - Воюємо ми тут…
Ось такий діалог, у мене з моєю матусею стався… Потім, заспокоїв я свою маму, кажу, що давно ми тут… Нічого особливого. Звичайна робота. А нічого не розповідав, так це тому, щоб вас не бентежити… і хвилюватися за мене, нема потреби. Час прийде, повернусь додому… Ваше діло чекати і не турбуватися за мене, поки ми з товаришами, ворога нашого знешкоджуємо…

Люди на війні.

Така вона, наша військова буденність, що зв'язок з зовнішнім світом, на війні, тільки інколи працює. А телевізійні канали, які ще ловляться, то це російські канали. У новинах російських, за звичаєм, тільки обличчя міняються. А балачки не змінюються… тільки одне і чути: - Война развязанная Киевом, забираем жизни, мирных жителей Донбасса.
О розіп’ятих хлопчиках, розповідати немає потреби…, ці байки, і без мене чутно! А ось своїми роздумами, як на Донбасі люди живуть, поділюсь. Одного дня, супроводжував я полоненого бойовика, до штабу бригади. Не аби який хлопчина. Тіло все в татуюванні…. Не утримався я, питаю у нього, звідки він.
Сепор мовчати не збирався, все розповів. З Донбасу хлопець, на зоні, за якесь шахрайство, покарання відбував. А коли руський мир до них прийшов, то усім зекам, амністія повна. Але… з єдиною умовою. – Автомат береш і в народне ополчення… а далі, не втрачаючи марно часу, на передову. Захищати Донбас, від укропів… тобто нас. Захищати той руський мир, що свободу дарує. А тих, хто не бажає воювати, знов на нари. Таких людей, амністія не стосується. Ось такі в Донецьку воїни. Коли ми увійшли в село Ільінка, там теж зона була. Ось бойовики і збирали до своєї армії, усіх охочих з автомата постріляти. Такий був у них, літом чотирнадцятого року, набір чоловіків, у народне ополчення.
Плюс до цього, наркомани і п’янички, воювати пішли…пів літра горілки або доза наркоти у кишені, автомат на грудях і гупає така армія, у напрямку донецького аеропорту. Звичайно, ідейні вороги, теж, з нами воювали, але таких одиниці…
Основний кістяк бойовиків у ДНР, братня поміч з Росії… Російські найманці, котрі за гроші, з ким завгодно и де завгодно воювати готові… Ось і назбиралося народне ополчення. Командири і фахові військові – це звісно росіяни. Хто до моїх слів з сумнівом відноситься, нехай у Гуглі, на російські цвинтарі подивиться. Тому що, російських військових – на поховання, до Росії відвозять. А ось для усіх інших, крематорій у Донецьку працює цілодобово…
А цивільні мешканці, я маю на увазі тих, хто у прифронтовій смузі живе, по різному до нас відносились… Хтось радів нашим прапорам, а хтось і зараз, нам в спину плює… та і не тільки плює… А ось у більшості, так постійний неспішний перехід – від телевізора, до тарілці з супом… і навпаки… Так, так… до тарілці, тому що холодильник, вже порожній, зовсім порожній.
Одного разу, такий випадок зі мною трапився. Під час мого перебування у Пісках, познайомився я з однією родиною. Дідусь і бабуся… Звичайні люди, Хатка, садибка, город. Коли бої за Аеропорт почалися, заможні родини повтікали, хто куди зміг… А декілька сімей, котрим і їхати, нема куди, залишились… Ось таким бабусі і діду, почали ми з хлопцями допомагати… Коли була така можливість, привозили ми крупу, цукор, консерви, сало. Що нам волонтери привезли, тим і ділимося…
Так от, приїхав я якось на своєї машині, до речі, бойова машина, уся в пораненнях, осколками порепана, але ніколи нас не підводила… Мій уазик, я його, Барсиком називав. Оправдував він своє ім’я! По ямах, по багнюці, не одноразова, нам життя рятував, вивозив з під обстрілів ворожих… Ось і того разу, привіз я продукти дідусю і бабусі. Поки розвантажився, поки допоміг занести пакунки до хати, хвилин десять не більше там простояв. Потім з бабусею простився і як кажуть, до дому – до хати… Уїхав. А на серці спокою нема.
На другий день, як тільки сталося така можливість, знову до них завітав. Ось тоді бабуся мені і розповідає… - Тільки ти синку уїхав, тільки я у хату увійшла… Два вибухи. Там бабахнуло, де твоя машина стояла…
Дивлюсь я тоді на провулок, так і є… дві воронки від мін… і осколки, металевий паркан, що поруч стоїть побили… Як би тоді затримався у той хатинці, не розповідав би мабуть я більше нічого… А на вулиці і людей нема, бабця с дідом живе. Поруч з ними, ще сусіди, з котрими вони продуктами нашими діляться. Ось і здогадайся, хто з них бойовиків попередив…
Я у бабці той, якось запитав: - А все ж… ви за кого? За Росію, чи Україну?
Подивилося вона на мене так з сумом в очах і відповідає: - Ми за тих, хто нас не обіжає...
А ми, все одне продовжували їм допомагати… Сумно все це розповідати. Сумно ще й тому, що згадалося мені, ще одна зустріч… Того дня, коли ми вперше в Піски увійшли, з боєм увійшли... поки мої хлопці підготовлювали місце, для нашого міномета і облаштовували бойову позицію, я пішов з сусідами знайомитись. Хлопцями с Правого Сектору, котрі і вибили бойовиків російських, з Пісок. Котрі перші сюди і увійшли…
Біля однієї хатинки, дивлюся, бійці Правого Сектору стоять. А поруч, чоловік і жінка. Місцеві жителі. І діточки бігають. А чоловік і жінка стоять і плачуть. Командир бійців Правого Сектору, мене побачив… і звертається до чоловіка: - Розкажи бійцям Української армії, як ви тут жили, доки ми не прийшли…
У чоловіка і жіночки, знову сльози на очах… Ось тоді, мені і розповіли хлопці, цю історію…
Протягом того часу, поки ми бойовиків з Пісок вибивали. В хатину, де ця сім’я жила, прийшло п’ять чи шість бойовиків. І ось, кожен вечір, чоловік, для них вечерю на кухні готував. Один з бойовиків, за ним наглядає. А інші, по черзі, ґвалтували його жінку…
Мене тоді, так це вразило, що я вирішив, для себе… тепер, у бою, буду на п’ять мін більше вистрілювати. Є потреба зробити п’ять залпів – я роблю десять. Коли команда на десять – даю п'ятнадцять… Тоді, я ще не розумів, що таке ДНР. Не розумів, як так можна… Ти кажеш, що прийшов мене захищати, захищати мій дім, мою сім’ю… а займаєшся таким свавіллям… Потім я зрозумів… в ДНР – все дозволено. Ось такі діла…

Шлях до дому.

Коли я повернувся з війни, мої друзі, мене запитували, як я адаптуюсь до мирного життя. А мені, не було потреби до чогось адаптуватись… На війні, я робив те, що повинен був робити. Я виконував тяжку солдатську працю. У мене, не було вільного часу, пускати сльозу, про недосконалість цього світу… А коли я повернувся у Нікополь, то я теж не очікував, що мій шлях, буде встелений трояндами… Уві сні, я звичайно воював… і тільки за пів року, мені знову почали снитися лагідні сни…
А ось, що до людей, котрих я не уві сні, а на яву, поруч з собою бачу… Котрих я кожного ранку, на вулиці зустрічаю… то тут все - предбачувано!
Люди, як люди… і усі вони різні… Хтось допомагає армії як волонтер… хтось іде до воєнкомату, а потім їде на фронт… хтось байдужий до цієї війни… а хтось, уві сні, бачить долар по вісім гривень… Це не добре і не зле… це так є!
А ось тепер про те, що таке - зле…
Зле – це коли людей сприймають як натовп, котрим можливо маніпулювати.
Зле – це коли з телевізійного екрана, чи дисплея смартфона, хтось вселяє мені думку, що тільки він має право, зробити мене щасливим, багатим, гарним і файним…
Зле – це коли мені, радять думати шлунком, а не головою…
Зле – це коли народний обранець, полюбляє своє депутатське крісло, а не людей…
А ще я знаю, що таке добре!
Добре – це допомагати нашої армії. З усіх сил допомагати. До тих пір допомагати, доки не виженемо ми, російського окупанта, з Донбасу і Криму.
Добре – це навчитися самому керувати своїм життям. Кричати що в місті свавілля, простіше простого. А ти щось зроби, для того, щоб це свавілля зупинити. Як це не парадоксально звучить, але тільки ми самі, здатні зупинити корупцію, при будь - якій владі…
Добре, - це не вестися на заклик, що мовляв, ось оберемо гарного дядечку або тітоньку ... і життя як в казці! Немає тих казок. Не було, немає ... і не буде, а буде наша сьогоденне життя!
Добре, - це навчитися слухати один - одного. Адже бажаємо ми цього, чи ні, але у нас, одне спільне майбутнє. Яке майбутнє - нам вирішувати ...
І ось що я ще хочу сказати, всім тим, хто прочитає ці рядки. Я маю право так говорити, тому, що я був на майдані в Києві. Я воював за свою Україну. Я і мої бойові побратими, довели ... Ми - нація. Волелюбна, вільна, незалежна!
А тепер, нам треба стати єдиною нацією. І коли ми будемо єдині, ми зможемо перемогти і російського окупанта ... і хапугу чиновника ... і лицемірного політика. Перемогти всіх тих, хто сприймає нас, як біомасу, що задовольняє його особисті потреби.
Хтось скаже, що це нам не під силу! Так, погоджуюсь… свобода - це той дар, який може прийняти не кожен ... Але ті з нас, хто вибирає свободу, тепер, повинні навчитися жити, не дивлячись в очі цинічним можновладцям, у котрих окрім калинову вишиванки на грудях, нічого українського не залишилося. Ніде не залишилася ... ні в душі, ні в серці.
Я сподіваюсь, що дуже скоро, ми облаштуємо нашу Україну. Облаштуємо мій Нікополь, в якому і мені, і моїй доньці, буде жити вільно, привільно, щасливо!
А ще, я сподіваюся, що усі знайомі, та, незнайомі мені люди, які читають ці рядки, зі мною погодяться. Дуже на це сподіваюсь…

Олег Ольгин. Александр Карчебный.


Читайте також: Ольга Мітченко – «Патріотична лірика»

                                                

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
         
 
«    Июль 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031 
 
 

 
Куда пойти в Никополе на выходных
...
Не пропусти! В Никополе открывается ав ...
...
В Никополе пройдет STAND UP COMEDY
...
На Нікопольщині розпочали підготовку д ...
...
Осенью в Энергодаре выступит Тина Каро ...
...
 
 
  • Администратор 19.12.2016
    Новорічні святкування (1) / 0
    Администратор-фото
    21 грудня вистав у КЗ "НКДЦ" не буде. За детальнішою інформацією звертайтесь по телефону -  5-15-86
  • DanielDob 04.11.2016
    Никопольская молодежь отм ... (1) / 0
    DanielDob-фото
    5:1 (1:0, 0:1, 4:0). (14-, 54 ), (50), (59) . 32- . , 5 ,
  • Black_Fox 19.05.2016
    Хортинг – казачьи традиц ... (1) / 5
    Black_Fox-фото
    Никопольчане - призеры турнира
  • Надія Ткаченко 02.02.2016
    Алина Николаева- реп (1) / 20
    Надія Ткаченко-фото
    Молодчинка, Алиночка! :) Горжусь своей ученицей!
  • Администратор 22.01.2016
    У Нікополі без вісті проп ... (1) / 0
    Администратор-фото
    Нікопольський відділ поліції висловлює глибоку вдячність усім небайдужим нікопольцям, які відгукнулися на оголошення щодо зниклої 21 січня дівчинки. Завдяки пильності громадян її вдалося знайти вже на наступний день.
  • Администратор 06.01.2016
    Чайка-Любовная лирика (1) / 0
    Администратор-фото
    3 января 2016-го внезапно остановилось сердце поэтессы Ларисы Крикуненко(Чайка). Эта смерть стала полной неожиданностью для близких, родных, друзей и знакомых Ларисы Николаевны, ведь она вела активную общественную жизнь, постоянно проводила творческие встречи, где читала свои волшебные стихи и исполняла песни под бандуру и гитару. Будучи на пен ...
  • Администратор 08.12.2015
    Допоможіть врятувати житт ... (3) / 0
    Администратор-фото
    8 грудня 2015р. в обласній лікарні ім. Мечникова зупинилося сердце, ще одного нікопольського героя - Лацмана Анатолія Івановича.

  • Nadia 06.12.2015
    Допоможіть врятувати житт ... (3) / 0
    Nadia-фото
    Всем спасибо за поддержку и помощь!!! Состояние папы немного ухудшилось из-за пневмонии, кома уже 16 дней((( Еще мой "Герой" получил медаль
  • Nadia 01.12.2015
    Допоможіть врятувати житт ... (3) / 0
    Nadia-фото
    11 дней комы, н ...
  • Администратор 23.06.2015
    Нікополь зустрічав учасни ... (2) / 0
    Администратор-фото
    илья))),
    Вот ссылка на новости горисполкома,где есть репортаж о турнире.
    https://www.youtube.com/watch?v=IZFqcySUtQQ
 
 

 

 

 
 
Все права защищены © Никополь ART 2009-2019